fbpx

Україніка Україніка

Учасникам бойових дій

Якщо ви є Захисником України, то ви маєте право отримати знижку на продукцію "Слава Української Зброї" проекту Україніка



Після обробки інформації на вашу електронну пошту буде відправлено промокод на знижку

Хочу!

Облога Доростола

Доростольська битва 971 року - не серед тих ратних подвигів, що найчастіше приходять на згадку, коли мова йде про київського князя Святослава Хороброго. Це не справедливо. І не тільки через те, що про неї збереглося більше відомостей, порівняно з будь-якою іншою зі святославових битв. Але й через ту доблесть, яку виявила руська дружина, зіштовхнувшись з військом, що було більшим та технічно оснащенішим.

Опинившись на Придунавʼї начолі війська, що складалося як з руських дружинників, так і союзників-кочівників, Святослав зіткнувся на весні 968 р. з армією болгарського царя Петра поблизу Доростола. Попри всю свою міць, болгарські сили були розбиті на лівому березі. За короткий час цар Петро помирає, від його держави відколюються окремі провінції, а в руках київського володаря опиняються десятки фортець на березі головної європейської ріки.

Такий успіх змусив Святослава задуматися над тим, щоб зробити Подунавʼя центром своїх володінь, які мають поєднати контроль над двома надважливими торговельними шляхами: Дніпровським та Дунайським. Замість Києва він планує поселитися у Переяславці — місті, достеменне розташування нам не відоме до сьогодні, але теоретично десь на сучасному румунському березі Дунаю.

Ці плани зовсім не подобаються Візантії. Його військова міць та обсяг завоювань стають нестерпними для Константинополя. Пряме військове зіткнення — лише питання часу. І воно стається вже при новому імператорові Іоані Цимісхії. Після періоду сутичок протягом 970 р., він вирушає з походом на Болгарію перед Пасхою 971 р. За лічені дні василевсу вдається захопити столицю царства Преслав, де хоробро бʼється лише руська дружина київського князя, а союзники болгари та степовики полишають Святослава. Після невдалої оборони цитаделі Преслава, залишки русів тікають до місця де їхній ватажок збирає всі сили для зустрічі імператора. І цим місцем був той самий Доростол.

Облога Доростола візантійцями почалася у кінці квітня 971 р. та продовжувалася до кінця липня. У цей період сталося кілька сутичок, які показали ромеям, що вони зіштовхнулися не з якимись простими варварами, а потугою, яку так просто не здолати. Натяком на враження від русів є згадки про надприродну допомогу ромейському війську у візантійських джерелах — сили Святослава були надто потужними, щоб їх можна було перемогти просто так.

Вирішальним стало 22 липня 971 р. Після наради з дружиною, під час якої київський князь промовляє, що краще загинути у бою, ніж повернутися додому як втікачі чи бранці, із соромом, втративши весь авторитет серед оточуючих народів, Святослав виводить все військо за стіни на бій з ворогом. І наказує зачинити брами, щоб ніхто не хотів втекти. Атаки русів були настільки потужними та лютими, що здавалося наче ніяких місяців голодної облоги й не було. Вони тіснили візантійців, чиї панцирі грілися під спекотним липневим сонцем. Святослава намагалися вбити, але безуспішно. Стурбований Іоан Цимісхій навіть пропонував князю особистий поєдинок, щоб не допустити програшу ромеїв. Але останнім на допомогу прийшла пилова буря та вдалий маневр одного з візантійських воєначальників, якому вдалося обійти дружину Святослава з тилу.

Руські бійці були змушені знов відступити з стіни, але завдяки своїй доблесті, залишилися нескореними. Тепер можна було починати мирні перемовини з достатньо сильної позиції. Вже наступного дня відбулися переговори, за результатом яких був укладений мирний договір, текст якого зберігся у Повісті временних літ. Руси обіцяли покинути Балкани, але натомість зберігали за собою всі торгові привілеї та отримали продовольство на дорогу до Києва. Під час цієї дороги, Святослав загинув на Дніпрових порогах від руки печенігів: вмерши як і жив — як непосидючий воїн. Але не в останню чергу саме завдяки його перемогам спадкоємці змогли сконцентруватися на розбудові Русі, що остаточно перетворювалася на Київську.

Грюнвальдська битва

На початку XV століття Тевтонський Орден перебував на піку розвитку, що загрожувало існуванню польської та литовсько-руської держав. Експансія Ордену примусила Корону Польську та Велике князівство Литовське до Кревської унії (союзу зі спільним державцем Ягайлом) у 1385 році.

«Битва Народів під Грюнвальдом» відбулася 15 липня 1410 року на території, яка належала Тевтонському ордену, поблизу селища Грюнвальд (литовська назва селища — Жальгіріс), на колишніх землях литовців-прусів (нині Вармінсько-Мазурське воєводство Польщі). Лицарі-хрестоносці під керуванням великого магістра Тевтонського ордену Ульріха фон Юнґінґена (близько 27 тисяч вояків) билися з об’єднаними військами Корони Польської й Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (ВКЛ) (близько 39 тисяч вояків). У складі цього об’єднання були також кіннотники ординського царевича Джелаль-ад-Діна, військові загони Молдавського князівства та найманці з Чехії на чолі з Яном Жижкою і Яном Сокольцем. Русини-українці воювали у складі як польського війська (Галичина, Підляшшя, Белзщина), так і Литовсько-руської держави (Волинь, Київщина, Поділля, Чернігівщина). Чисельність учасників битви та їхніх втрат у різних джерелах різняться.

Союзну армію очолили польський король Владислав II Ягайло й великий литовський князь Вітовт (Вітаутас). Битва почалася атакою легкої татарської кінноти на лівий фланг війська хрестоносців. Зустрічного натиску важкоозброєних лицарів правий фланг (литовсько-руський) не витримав і був розгромлений.

Така версія розвитку подій домінувала століттями, зокрема в польській історичній традиції, але історичні дослідження останніх років відкрили нові свідчення.

Німецькі лицарі стверджували, що Вітовт використав з русинами та татарами тактику «панічного відступу», відпрацьовану на кордоні Русі й степу. Цей «відступ» спровокував частину лицарів до переслідування, що порушило їх бойові порядки та позбавило переваг лицарського шикування у разі контратаки. Саме так і відбулося. Литовсько-русинсько-татарське військо умовно «втекло», але згодом повернулося, утім стрій лицарів вже був розвалений, а переслідувачі — оточені важче озброєними поляками та знищені.

Кульмінацією битви стало зіткнення головних сил супротивників. Особливу стійкість виявили три смоленські полки Великого князівства Литовського, які прикрили собою центр польсько-литовської армії під час атаки лицарських корогв.

Битва закінчилася перемогою союзних польсько-литовських військ і цілковитою поразкою хрестоносців. У ній загинули великий магістр Ульріх фон Юнґінґен і майже вся орденська старшина разом із великою кількістю лицарів, переважно з Німеччини. Військово-політична потуга Тевтонського й союзного Лівонського орденів була назавжди підірвана, почався їх занепад.

Грюнвальдська битва була однією з найбільших у середньовічній Європі й стала кульмінацією «Великої війни» 1409–1411 років Польського королівства та Великого князівства Литовського проти агресії лицарів-хрестоносців у Балтії. А військове братерство, загартоване в цій битві, дозволило потім її учасникам-русинам брати активну участь у Гуситських війнах у Чехії разом із бойовим побратимом Яном Жижкою.

Битва під Оршею

З початком правління Василя III у Москві зʼявилося враження, що литовсько-руську державу очікує справжня катастрофа. Попри те, що попередня війна тільки-но завершилася, той починає у 1512 р. боротьбу за Смоленську землю, а можливо й все ядро Литовського князівства на теренах сучасної Білорусі. Нова кампанія пізніше отримала назву Десятирічної війни через свою тривалість. І саме у її рамках сталася доленосна Оршанська битва під проводом великого литовського гетьмана князя Костянтина Острозького з Острогу, що на українській Волині.

Великий князь литовський і король польський Жигомонт Старий, разом зі своїм урядом, почав збирати військо відразу після з важкістю відбитого нападу московитів на Смоленськ. Було проголошено про скликання литовської земської оборони, виділені кошти на фінансування найманого війська, чисельністю у 7 тис. осіб, а польський сейм дав дозвіл на відправлення добровольців. Збори війська йшли не дуже швидко і значно пришвидшити їх не змогла навіть звістка про взяття у кінці липня 1514 р. московською армією Смоленська та оточуючих його міст. Та все ж, вдалося набрати бл. 15 тис. воїнів, які під командуванням Костянтина Острозького вирушили з Борисова у смоленському напрямку.

Шлях литовсько-руського війська пролягав через Оршу, де знаходилася переправа через Дніпро. Там його вже чекала московська армія, очолювана великими воєводами князями Челядніним та Булгаковим-Голицею. Ситуація, при якій армія Великого князівства Литовського не мала можливості безпечно перетнути Дніпро та дати бій переважаючим силам противника на чистому полі, дозволила князю Острозькому продемонструвати свій тактичний геній. Спочатку він використав хитрість, щоби переправити свої сили, які складалися з приблизно однакового числа шляхетського (лицарского) ополчення та найманців різноманітного походження (кінних і піших), а також меншої кількості польських лицарів і артилерії, на лівий беріг ріки: викликавши на перемовини представників московського командування він створив у того враження про свою миролюбність. Поки йшли перемовини, литвинам вдалося навести міст і переправити вночі військо на інший беріг Дніпра, на сторону Орші.

Добре розуміючи свої слабкі сторони, та маючи в тилу гирло великої ріки, що обмежувала можливості для маневру, командувач литовсько-руськими силами вирішив скористатися розумно сформованою оборонную тактикою. Військо вишикували у дві лінії: у першій стояли кіннотники, як лицарі-латники, так і гусари, а у другій піхота. Московити, впевнені у своїй перевазі, почали атаку першими - князь Михайло Булгаков-Голиця повів своїх воїнів правої руки на лівий фланг армії Костянтина Острозького. Спочатку йому навіть посміхалася вдача, але не скоординованість дій московитів та суперництво у їхньому командувані, призвело до того, що надвірний гетьман Януш Сверчковський зі своїми гусарами вчасно встиг прийти на допомогу.

Практично одразу після закінчення першої атаки, у бій пішли основні сили війська Великого князівства Московського під командування Івана Челядніна. Підрозділи князя Тьомки-Ростовського наступали на піхоту, а Івана Пронського тіснили кінноту лівого флангу під командуванням знаменитого Юрія Радзивілла на прізвисько Геркулес.

Ось і прийшов час для Костянтина Острозького продемонструвати все своє тактичне уміння. Для перемоги над ворогом він вирішив використати як хитрість, так і прихований подарунок, який він підготував для московитів - ручну вогнепальну зброю у піхотинців, за підтримки артилерії. Спочатку литовсько-руські сили відступали під тиском противника, все більше і більше наближаючись до дніпровського берега та боліт біля річки Кропивенки. Але коли московити думали, що вже прийшов час їхнього тріумфу, пролунав сигнал від гетьмана й переслідувані обернулися на переслідувачів, московські кіннотники опинилися відкриті вогню аркебузирів у то самий час, як у глиб їхнього строю почали бити гармати. Намагаючись втекти від вогню, московські воїни масово гинули у тих самих болотах, що оточували Кропивенку

Завдяки цій перемозі, Литовська держава на півстоліття була позбавлена від зазіхань на свою територію зі сторони Великого князівства Литовського. Новий етап московської експансії почнеться лише при Івані Грозному у часи Лівонської війни. Тому, не дивно, що Оршанська битва зайняла чільне місце в історичній памʼяті чотирьох народів, предки яких билися під командуванням князя Острозького: українців, білорусів, поляків та литовців.

Хотинська Битва

У 1619-1621 рр. відносини між Османською імперією, якою правив молодий Осман ІІ та Польсько-Литовською державою досягли максимального напруження, що вилилося у відкриту війну. Двом арміям судилося зустрітися осінню 1621 року біля Хотинської фортеці на березі Дністра. Турецьку вів особисто султан і вона налічувала більше 150 тис. воїнів. Польсько-литовська складалася з приблизно 40 тис. коронного війська на чолі з великим литовським гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем та бл. 45 тис. запорожців, яких саме під битву очолив Петро Сагайдачний. Якщо коронні сили окопалися під Хотином ще в кінці серпня, то останні підтягнулися туди після походу по Молдові, увечері 1 вересня, ледь встигнувши випередити Османа ІІ.

Початок бойових дій припав на наступний день, 2 вересня, коли підійшов авангард османів. Бажання султана отримати славетну перемогу було настільки великим, що він не став чекати, коли підтягнуться основні сили його армії, що розтягнулася на десятки кілометрів. Осман ІІ наказав відразу вступити своєму авангарду у бій, а щоби створити видимість величезного війська, розтягнув сили по всій лінії фронту і посадив на верблюдів опудала - польсько-литовські сили мали подумати, що на них суне багатотисячна кавалерія.

Та польсько-литовські війська не злякалися. Головний удар противник наніс на табір запорожців, сподіваючись взяти його швидко бо козаки не встигли укріпитися, але розрахунки турецького командування виявилися хибними: сили під командуванням гетьмана Сагайдачного билися не тільки хоробро, але й майстерно, активно використовуючи гарну вогнепальну зброю. Перша атака османів швидко захлинулася. Свою роль зіграло й активне керівництво зі сторони Яна-Кароля Ходкевича. Османи продовжували активно атакувати позиції військ Речі Посполитої наступні два дні. Але останні не тільки відбивалися, але й, в особі запорожців - контратакували. 4 вересня, після ще одного масованого турецького штурму, козаки під вогневим прикриттям власних самопалів та за допомоги польської легкої кінноти лісовчиків почали гнати турецьких воїнів аж до їхнього табору, а потім ввірвалися до нього і мало не захопили половину. Лише настання ночі та відмова Ходкевича надати підмогу врятували османську ставку.

Після настільки приголомшливої контратаки ворога, вражені турки вирішили дати бійцям відпочити - 5 та 6 вересня значних боїв не було. В цей час сторони працювали над укріпленнями, а османи також намагалися встановити частину своїх батарей ближче до місцерозташування ворога. В ніч на 7 вересня козаки вперше під час Хотинської битви продемонстрували свою славетну тактику диверсійних рейдів, зробивши успішну нічну вилазку до султанського табору.

У період з 7 по 11 вересня інтенсивність турецьких атак дещо зменшилася, замість щоденних вони стали відбуватися через день. Плани Османа ІІ на блискавичну перемогу танули просто на очах, але оптимізм та бажання слави не полишало 17-річного правителя Османської імперії. Його сподівання були пов’язані з появою 14 вересня під Хотином будинського бейлербея Каракаш Мехмет-паші. Той запевнив свого правителя, що зможе перемогти противника всього за 2 години.

Можливість продемонструвати свою майстерність у губернатора Буди зʼявилася вже наступного ранку. 15 вересня відбувся ще один великий штурм польсько-литовського табору. Після традиційної артилерійської підготовки, що передувала кожному бою, відбірні османські війська змогли обманним маневром отримати перевагу над польсько-литовським військом, але не надовго - німецьким піхотинцям-мушкетерам вдалося не тільки відстояти позиції, але й вбити самого Каракаш-пашу.

Невдача штурму на чолі з Каракаш-пашею добре показала програшність вибраної турецьким командуванням стратегії перемоги через лобові атаки. Але й якихось особливо нових ідей, на пошук яких була взята десятиденна пауза, у нього не виявилось. Головною ж проблемою у польсько-литовському таборі були голод та дизентерія: що краще всього вдалося туркам, то це відрізати його від постачання продовольства руками татар.

Цей відносно тихий період став часом тріумфу козацької тактики диверсійних ударів. Козакам вдалося під час двох нічних вилазок вбити кілька тисяч османських солдат, нанісши великих втрат навіть командуванню. Розлючений султан вирішив вирішити питання двома надпотужними ударами. Перший з них відбувся 25 вересня, а другий - 28 числа. Їх сценарій мало відрізнявся від того, що польсько-литовські війська вже пережили, особливою була лише масовість.

Якими б не були масштаби великих штурмів 25 та 28 вересня, їх підсумок був не більш втішний для султана та його людей, ніж у випадку з попередніми. Це, а також звістки про наближення підмоги військам Речі Посполитої у вигляді посполитого рушення та донських козаків, схиляли до миру багатьох вельмож Османської імперії. Що ж до польсько-литовської армії, то її до переговорів спонукав голод. Вже 29 вересня почалися перемовини, які закінчилися підписання миру 9 жовтня.

Конотопська Битва

Після смерті Богдана Хмельницького козацьку державу очолив Іван Виговський. Його місією став розрив союзу з Москвою, який себе не виправдав.

У 1658 році Виговський підписав з Варшавою Гадяцьку угоду, яка перетворила Річ Посполиту на об’єднання «трьох народів»: Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Наслідком угоди стала московсько-українська війна.

Протягом травня-липня 1659 року українські війська (4–5 тисяч) на чолі з наказним гетьманом Лівобережної України ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким досить успішно тримали облогу міста Конотоп 100-тисячним московським військом на чолі з князями Трубецьким, Пожарським, Ромодановським та загонами української промосковської опозиції наказного гетьмана Безпалого.

Вимушена затримка московських військ під Конотопом дала змогу гетьману Виговському мобілізувати українське військо в Правобережній Україні, сформувати наймані загони іноземців (разом близько 60 тисяч) та залучити на допомогу кримського хана Мехмеда IV Ґерая на чолі 40-тисячного війська.

4 липня 1659 року, просуваючись у напрямку Конотопу, Іван Виговський розбив передовий загін московської армії під селом Шаповалівка (нині село Конотопського району Сумської області), а 7 липня, підійшовши до Конотопа, за домовленістю з ханом залишив у засідці біля села Соснівка татарське військо та частину українського.

Зранку 8 липня 1659 року другою частиною свого війска вдарив по московській армії й після короткого бою почав відводити козацькі підрозділи на вихідні позиції, імітуючи втечу.

Московський воєвода князь Семен Пожарський кинувся переслідувати відступаючих і потрапив у заздалегідь підготовлену пастку, оскільки за наказом Івана Виговського напередодні було зруйновано міст і загачено річку Кукілка (притока Сейму). Це унеможливило організований відступ московського війська.

За підрахунками істориків у бою загинуло близько 30 тисяч московського війська, а 15 тисяч вояків (зокрема півсотні воєвод) потрапило в полон. Втрати козацьких військ Івана Виговського та найманців становили 4 тисячі, втрати військ кримського хана — 4-6 тисяч.

9 липня 1659 року об’єднана українсько-татарська армія розпочала наступ на позиції князя Олексія Трубецького під Конотопом, змусивши московські війська тікати з української території.

Загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь сорока мучеників Севастійських.

Результати цієї битви дуже засмутили Москву і мали широкий резонанс у Європі.

Бій під Крутами

Відбувся 29 (16) січня 1918 року поблизу станції Крути (нині с. Пам'ятне Борзнянського району Чернігівської області) під час наступу на Київ військ більшовицької Росії.

Конфлікт розпочався у грудні 1917 р. після того, як Українська Народна Республіка відмовилася визнати над собою владу петроградського більшовицького уряду В. Леніна. Внаслідок чого російські війська посунули спочатку з боку Харкова, де створили альтернативний уряд – народний секретаріат, на Полтаву і далі на Київ. В той же час більшовиками у Києві було інспіровано та роздмухано повстання робітників заводу «Арсенал», яке змушена була придушувати частина українських військ, замість висування на фронт проти окупантів.

З кінця грудня 1917 р. загін юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (4 сотні по 150 юнкерів, 20 старшин, 18 кулеметів) під командою сотника Ав. Гончаренка боронив важливий залізничний вузол поблизу кордону УНР і РСФРР – станцію Бахмач.

27 (14) січня 1918 р. до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня (115–130 осіб) новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського національного університету, Київського університету, гімназистів старших класів українських гімназій під командою сотника Омельченко. Ці підрозділи і зайняли оборону біля станції Крути.

Вранці 29 (16) січня 1918 р. розпочався наступ на українські позиції 6-тисячного (цифри за різними оцінками різняться) більшовицького загону петроградських та московських червоногвардійців чолі з П. Єгоровим.

Бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 вбитих, поранених та полонених. Чимало полягло й червоногвардійців.

Командир Ав. Гончаренко віддав наказ відійти до ешелону, який чекав за 2 км. Відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, відчайдушно атакувала, але сили були нерівні. Одна чота (взвод) студентів у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію Крути, яку вже зайняли червоногвардійці. 27 полонених юнаків було розстріляно.

Героїчний бій під Крутами призупинив наступ окупантів та відтягнув захоплення Києва. Це дозволило чимало встигнути українським дипломатам на Брестських мирних переговорах з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

За рішенням Української центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла вояків-студентів перевезли до Києва та урочисто поховали на цвинтарі Аскольдова могила. Після здобуття Україною 1991 р. незалежності подвиг героїв Крут посів гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність. В 1998 р. на місці бою біля станції Крути та на Аскольдовій могилі були встановлені пам'ятні знаки.

Футболки Punisher

Анатомічний дизайн

Поєднує у собі останні тенденції військової, тактичної та туристичної білизни, не обмежує рух та не викликає дискомфорту за будь-якої активності.

Високоякісний натуральний матеріал

складається з 95% бавовни та 5% еластану, не викликає подразнень та алергії, не містить шкідливих речовин. Має антибактеріальні властивості та забезпечує потовідведення. Футболка м’яка та приємна до тіла.

Пласкі шви

не створюють потовщення та не подразнюють тіло при тривалому носінні, в тому числі в якості нижньої білизни з верхнім шаром одягу.

Зміщені плечові шви

Запобігають натиранню шкіри плечей лямками рюкзака, розвантажувальними системами, елементами індивідуального захисту та іншим спорядженням.

Маркування

Виконано без етикеток та ярликів, які заважають при носінні і викликають дискомфорт.

Упаковка

виготовлена з екологічно чистої, переробленої сировини, не забруднює навколишнє середовище, придатна для подальшого використання та переробки.

Футболка Punisher була створена українською групою розробки 281Z у 2016 році. Відтоді знайшла багатьох своїх шанувальників серед військових усього світу.

Стане в пригоді прихильникам активного відпочинку, спортсменам, туристам.

Сподобається фахівцям, які цінують надійність, якість та комфорт.

Широко використовується в Збройних силах України та правоохоронних органах де неодноразово доводила свою ефективність.

Виготовлена в Україні.

Що в коробці?

Проект Україніка

це популяризація нашої історії мимохідь.

Вдягнувши футболку УКРАЇНІКА, ти виходиш в місто і стаєш освітянином у тисняві громадського транспорту чи блукаючи алеями парку, серед вуличної метушні або в затишку кав’ярні, у натовпі клуба чи тиші бібліотеки. Будь-де…

Стильний принт з назвою битви і її датою спереду та стисла пізнавальна інфографіка на спині — наш спосіб нагадати про славетні битви, що вплинули на формування державності сучасної України.

Ці принти присвячені історії України, військовій звитязі її синів, пам’яті про наш героїчний спадок.

Ми мусимо пам’ятати, як виборювали нашу Батьківщину праотці, надихатися перемогами, робити висновки з поразок, знати той тернистий шлях, який було подолано для набуття сучасної державності України. І, спираючись на це знання, захищати нашу свободу та творити велич України майбутнього.